Узурповані життя І
Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних
Юрій Моро.
Дисклеймер
Будь-які власні назви, дати, імена й терміни можуть відрізнятися від їх історичних та суспільних тлумачень і використовуватися у творі як, виключно, авторський погляд на останні
Иллюстратор Евгений Щербина
Редактор Ксения Палиева
© Юрій Моро., 2017
© Евгений Щербина, иллюстрации, 2017
ISBN 978-5-4485-6703-2
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero
Прокляття жаги
– У сиву давнину Бог Час породив Бога Простору і світ тріснув. На місці одного цілого виникла Ір-Реаль, яку в простолюдді називають потойбіччя, та Не-Реаль – Наш світ, світ людей.
– Не може бути!
– Може. Я тобі кажу.
Справжнісінькі чутки.Запис. Рівенія/Чорноземія. Село Зелений Яр. Шинок
– Про тих Тарів… Чи Тара… Нічого не чув. Легенда – як привиди чи перевертні, – кремезний вусатий сільський голова, спустошив кухоль і попросив у шинкарки ще один. – Байки. Моя невістка – ото справжнє пекельне створіння. Сатана сплутався з якоюсь дівкою і жерло створило це чудисько. Мій малий до неї тулиться, як теля до цицьки, а вона на йому їздить. Харчі переводить, душу з нього жене. Я до дяка ходив, просив аби він її назад у гієну спровадив. А той каже, що у мене думки погані. От пожив би з нею рік і все б зрозумів. Останню б ікону на черевички проміняв, а та ненажера все одно б верещала, що він дурний, як віслюк.
– От наболіло ж тобі, куме.
– Про що болить – про те і молюсь, – голова іронічно посміхнувся. – Так ти кажеш, що Тар існує?
– Чом би й ні?
Перший недовірливо зиркнув.
– У сусідському селі стара на свого волала, що він, як той перевертень – нажереться горілки і стає потворою.
– І що з того?
– Так її звір задер уночі, – нахилившись ближче до голови, мовив другий, також у літах, але стрункий і з бородою. – В її ж ліжку. А діда так і не знайшли.
– Брехня.
– От тобі хрест.
Другий перехрестився.
Шинкарка налила іще один кухоль вина, пройшла між столів, поставила кухоль перед головою і з посмішкою віддалилася.
Вусатий сьорбнув десь половину. По вусах потекло.
– Маячня. Всілякого по світу ходить, та не Тар. Ти від чумаків про нього чув? Чи може кобзарі вуха піснями набили? Так вони тобі кінську дупу у розум встромлять – а ти й не здригнешся. У тих мандрівників думки, як конопляна мотузка, – крутяться і в’ються. Який на вигляд той твій Тар? Мовчиш? Отож.
– А що тут скажеш… – другий почухав потилицю. – Як сатана, мабуть…
* * *
«Я згадую ті часи із тривогою. Я… згадую ті часи і інколи не можу проронити слова. 1646 рік, двадцять восьмий рік течії багряної ріки…, потоку, усіяному плямами пороху, плямами свинцю, силуетами почорнілих від сажі трупів. Війна Блакитної і Чорної крові… Захід Аін захлинувся у ній. Аін бився і тріщав, наче маленький човен на порогах.
Землі… Землі топтали війська, топтали найманці, ними блукали знедолені, ними мандрували безпритульні. Дороги, багато доріг. Усіма ними тягнулися смуги. Довгі зсутулені смуги. Спотворені голодом обличчя жінок, спустошені очі дітей…
Двадцять вісім років я був пішаком протистояння аристократії і приватерів1. Двадцять вісім років… Що? На сході… Звідкіль я знаю, що там коїлось. Здається, теж була війна. Війни усюди де є люди. Лише інколи трапляється мир. Але і мир не більше ніж затишок. Справжній спокій дарує лише смерть. Що? Козаки? Так, серед вульфінорців були козаки. Здається, і серед фрійців теж… І… Але вони з півдня. Ні?»
Анонім. Розмова із найманцем Гудбрандом з Королівства БогрянаУламок І. Чумаки
1646 рік. Рівенія/Чорноземія. Правобережжя Босфену
У грудях заболіло. Курінний Хвиля підніс до рота долонь і щосили прокашлявся. Груди здавило ще більше. Він відвів руку, подивися на долонь із огидою, струхнув її вміст на землю. Потім зиркнув на багровіюче у західних променях село і з тяжкою радістю вимовив: «Гарно бути вдома».
Кінь курінного ступив у село Пусті Жнива. На картах село б зобразили маленькою чорною цяточкою у Бісовому Тину серед великого Неозорого Лугу. Кілька кроків, глухі удари копит, невідчутна мить… Над головою Хвилі, пронеслось величезне щось. Своїми прозорими камуфлюючими крилами щось зачепило самотню низьку хмаринку і, наче ложкою, зачерпнуло білу пару, протягнувши її за собою по небу. Курінний схопився за ефес. Його ж висічене, наче з каменю, обличчя, темно-карі очі, симетричні риси – ніщо не здригнулося, ніщо не подало виду тривоги. Лише кінь, зі страху, забив копитами.
– Тихіше, друже, – мовив Хвиля до коня. – Не треба галасу. Біда минула сама собою.
Кінь фиркнув, але вгамувався. Загроза в небі дійсно зникла. Курінний озирнувся, аби упевнитись, що ніхто нічого не бачив. Він був правий. Майже правий. Старий селянин у солом’яному дірявому капелюсі стояв у десяти кроках від Хвилі й підіймав журавля2 угору. Дід не звернув уваги на небо, а роздратований щойно кінь лиш викликав на його обличчі усмішку.
– Галний, та поясливий якийсь. Невсе сталі люти його лякають? – запитав беззубий дід, розглядаючи коня.
– Не звертайте увагу. Скажіть, будь ласка, крізь ваше село чумаки проїжджали?
– Плоїссали, та не плоїхали. У синкалки сасітають, – не скидаючи усмішки з обличчя, мовив старий. – А ти бес стягу – снач, не са війною. Са сіллю?
– За сіллю, – відмахнувся Хвиля. – Бувайте.
– Пувай, косаче. Топлої тологи!
– Бач, – полишивши позаду кілька хатин, мовив Хвиля до коня. – Для того діда, як і для багатьох, – бісота назавжди лишиться байками. Доки, звісно, одна така байка не задере худоби чи, того гірше – пошматує когось із родичів. А в іншому разі проживе дід життя, слухаючи казки про потопликів чи мавок. Наче, світ ніколи тої падли не бачив.
Хвиля закинув ногу на сідло та, скориставшись останніми променями сонця, підпалив маленьким скельцем люльку. Груди давило і саднило, але облишити курити Хвиля не наважувався.
– Другий місяць пішов, а відповідей так і немає, – курінний пустив густий острівець диму, що за мить розтанув перед його обличчям. – Невже ми, друже, марно топчем землю?
Хвиля сплюнув, погладив по холці коня.
– Ні. Дурня. Мають хоч чумаки про таке відати. Вони багато мандрують. Між їхнього брата, нерідко, й освічені зустрічаються. Сподіваюсь, нам хоч з ними пощастить.
* * *
Курінний завітав до шинку. Двоє молодших чумаків веселими окриками запросили його до свого столу. Третій, сивий, обережно усміхнувся і відпустив легенького кивка.
– Дякую за гостинність. Слава Сибові, – мовив Хвиля і вмить опинився на лаві навпроти трійці.
– Слава, козаче. Люба, – звернувся до шинкарки наймолодший, вимазаний дьогтем, чумак. – Келих вина сповіщанину, й нам ще по одному.
Шинкарка усміхнулась, і трохи присоромлена красою гостя, швидко розставила келихи по столу, а після зникла за дверима, що вели на подвір’я.
– Сподобався… – потягнув чумак та добре сьорбнув з келиха.
Курінний усміхнувся.
– Навіщо у цьому недоброму3 краї? – продовжив мовити наймолодший, поки двоє інших частими ковтками спустошували кухлі. – До Сковії дорогу маєш чи, може, у гості до Хана у Комаран?
Хвиля вирівняв оселедця, відкрив до огляду три рубці, що колись подарував йому очеретяник, покрутив вуса та, добре посмакувавши з келиха, запалив люльку.
– Чув я, добрі люди, – почав він. – Наче ви, чумаки, про потойбіччя знаєте. І що між вами вчений люд трапляється. Правду кажуть чи ні?
Молодший і середній повели плечами, а старший, сивий бородач із рівеньським носом, схожим на кинджал джамбію, усміхаючись мовив:
– Хе… Дещо відомо. Головне, – що саме тобі треба? Адже я, на противагу твоєму, відаю чималими знаннями дяків-сповіщан, які вами протегують, у питаннях нелюдів. Знання ті ненаукові – а у більшій мірі, міфічні, але мені, здається, що не наука тебе цікавить. Чи не так?
Курінний знов покрутив вуса та випустив ротом густу хмарину; ледь стримав кашель.
– Колодязь, – мовив він. – Є легенда за якийсь колодязь і виконання будь-яких бажань. Але де він розташований та хто там живе – невідомо.
Сивий примружив очі й описав ними коло; безцільно оглянувши приміщення, мовив:
– На Перехресті плутався, з чортами братався, з них старшого бачив – той за вічність тлумачив.
Старий замовк. А двоє молодших, щойно сплюнувши через ліве плече невидимої слини, тричі перехрестилися. Хвиля машинально повторив за чумаками, але старий, на подив інших, сидів непорушно.
